Інтерв’ю із засновницею школи – Оленою Вдовиною
Олено, дуже приємно познайомитись, розкажіть нам про себе…
Я народилася в Івано-Франківську, приїхала до Канади 2012 року. За першим фахом — вчитель української мови та літератури, за другим — викладач філософії, маю ступінь кандидата філософських наук. Навчалася у Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника та Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Я приїхала до Канади 2012 року.
Завжди намагалася шукати можливості професійного розвитку та застосування власних знань: відвідала кілька літніх шкіл у Сполучених Штатах Америки, проводила дослідження в Центрі українсько-канадських студій у Вінніпезі, прочитала курс “Середньовічна Церква” в Університеті св. Томи у м. Фредеріктон.
| Слід розуміти, що українська школа в Канаді — це не тільки знання, але й осередок культурних подій, спілкування з іншими дітьми з українських родин, і в цьому цінність такого середовища.
Ми часто спостерігаємо як батьки не хочуть навчати своїх дітей української мови. Як Ви оцінюєте такий вибір?
Гадаю, що батьки завжди керуються найкращими міркуваннями щодо дітей, але як вони уявляють це найкраще — залежить від їхнього досвіду, стереотипів та упереджень, а також часу перебування в країні.
Узагальнюючи, можу сказати, що раніше іммігранти могли почуватися в Канаді незручно, їхніх дітей могли цькувати, тому батьки хотіли, щоб діти якнайшвидше вивчили англійську та розмовляли без акценту. Але, наскільки мені відомо, ця ситуація давно змінилася, і зараз вітається знання дитиною інших мов, не кажучи про французьку як другу державну мову Канади. Тому більшість українців хоче, щоб їхні діти знали декілька мов, зокрема й українську.
Але далі не все так просто: не всюди є українські школи; інколи українська школа в місті є, але батьки вважають, що їхній дитині це не потрібно, бо вона і так її знає та розмовляє нею в родині, хоча з часом ця ситуація може докорінно змінитися; а інколи діти не хочуть ходити до суботньої школи, сприймаючи це як зайве непотрібне навантаження. Так що не все вирішують батьки, особливо зі старшими дітьми.
Є ще один момент, на який хочу звернути увагу, коли батьки вважають, що вони й самі можуть позайматися з дитиною. З одного боку, зараз домашній освіті приділяють серйозну увагу й такі батьки вважаються дуже сумлінними й відповідальними, але з іншого — обмежується коло спілкування дитини, що в умовах проживання в іншій країні є особливо важливим. Слід розуміти, що українська школа в Канаді — це не тільки знання, але й осередок культурних подій, спілкування з іншими дітьми з українських родин, і в цьому цінність такого середовища.
Чому, на Вашу думку, важливо вивчати українську культуру та мову в Канаді?
Ми як людство, за моїми спостереженнями, дійшли до того, що в епоху глобалізації потрібно одночасно зберігати й цінувати унікальність, особливо культурну, а культура безпосередньо пов’язана з мовою.
У Новому Світі, частиною якого є Канада, чимало людей намагаються більше дізнатися про своїх предків, які приїхали з інших країн, а наші діти можуть мати безпосередній зв’язок зі своїми родичами в Україні, для них ця частина власної родинної історії може бути реальною і такою, що вже робить їх унікальними й цікавими в середовищі однолітків. Вже не кажу про те, що знання декількох мов вигідне суто практично, в плані потенційної праці.
Українська мова постійно розвивається (от, навіть нещодавно прийняли зміни до правопису). Як встигати за усіма змінами перебуваючи в Канаді?
Безперечно, в Україні трохи легше стежити за всіма мовними новинками, але загалом ті, хто шукає потрібну інформацію, може її знайти, і завдяки Інтернету ми в Канаді не знаходимося в набагато гіршій ситуації, ніж наші колеги й друзі в Україні, так що, гадаю, все залежить від людини.
Водночас хочу підкреслити важливість спілкування, адже навіть в Інтернеті потрібно знати, де й що шукати, тому індивідуальні зусилля мають поєднуватися з професійними мережами, організаціями, конференціями, де люди можуть обмінюватися досвідом та корисною інформацією.
|Зараз наша школа є єдиною українською школою в цілій Атлантичній Канаді!
Що надихнуло Вас створити школу?
Ідея створення школи у мене з’явилася відразу, як тільки почали підростати мої власні діти, але на той час серед моїх знайомих не було майже жодної української родини з дітьми шкільного віку. Проте за останні кілька років ситуація у Нью-Брансвіку суттєво змінилася: приїхало багато молодих родин, і те, про що тільки мріялося раніше, почало перетворюватися на конкретний план.
Улітку 2019 року я звернулася з листом до кількох людей та організацій у Канаді, і мені відповіла пані Оксана Левицька, голова Світової координаційної виховно-освітньої ради при Світовому Конгресі Українців. Вона не просто підтримала мене, але й погодилася закупити та надіслати нам потрібні матеріали, давала необхідні поради. Також важливим фактом було те, що мені відразу вдалося знайти однодумців та помічників на місці. Зокрема, Марія Голиц допомогла нам знайти безкоштовне приміщення на перший рік у Мультикультурній асоціації м. Фредеріктон, де вона зараз працює, погодилася копіювати матеріали для проведення уроків. Так що ідея на той час цілком визріла, потрібна була просто іскра, і все відразу запалало ентузіазмом та бажанням створити новий осередок українства у місті, де його раніше не було. Зараз наша школа є єдиною українською школою в цілій Атлантичній Канаді!
Коли берешся до організації школи, до яких труднощів потрібно бути готовою/-им?
Зараз у нас є 7-ро дітей віком від 4-х до 9-ти років. Серед них 4-ро вільно розмовляють українською, а для 3-х першою мовою є англійська, хоча в родинах вони чують і українську. Така ситуація створює певні труднощі. По-перше, кількість дітей загалом невелика і залишається критичною для існування школи, оскільки відсутність 3-4 дітей поставить питання про доцільність її існування. По-друге, при такій кількості дітей розподіл на класи є поки недоречний, на наш погляд, тим паче що цього року в нас не було доступу до різних кімнат. Надалі, сподіваємося, ми зможемо орендувати приміщення на тривалий час із доступом до різних кімнат, і при більшій кількості учнів різного віку спробуємо їх розділити на класи, а поки в нас єдиний клас.
Окрім того, це фінансові питання: на даний час у нас немає жодної фінансової підтримки, вчителі працюють як волонтери, а ті кошти, які сплачують батьки за навчання, є незначними і будуть йти на оплату оренди приміщення, частково на проведення свят. Ми намагаємося зробити навчання доступним, щоб кошти не зупиняли батьків, але навіть для проведення свят нам потрібні додаткові ресурси, і для цього, мабуть, потрібно проводити заходи зі збору коштів, знаходити благодійників, працювати з громадою міста.
Розкажіть ще про школу…
Про уроки:
У розробці нашої програми ми стараємося максимально використовувати матеріали інших Рідних шкіл Канади. Наші заняття — це інтегровані уроки українознавства, де поєднуються мова, література, народознавство, мистецтво. Ми збираємося щосуботи, формально заняття триває годину, але після того завжди залишаємося ще якийсь час для того, щоб діти погралися, поспілкувалися між собою. Так само мають можливість поспілкуватися і батьки. Почали ми із абетки, але старші діти, які вміють читати, можуть прочитати молодшим дітям казку, більше відповідають на запитання, вивчають вірші, тоді як молодші тільки пробують вивчати та писати літери, тобто де це можливо, намагаємося пропонувати завдання різного рівня та індивідуальний підхід. Щоразу робимо якесь творче завдання (малюнок чи саморобку), інколи намагаємося порухатися, повторюючи літери та слова.
Про вчителів:
На 7 учнів маємо 3-х вчителів. Основною вчителькою є я, тобто мені належить розробка програми, а також проводжу більшість занять. В Україні більше доводилося викладати в університетах, але зараз відчуваю, що мені комфортно з малими дітьми, оскільки у невимушеній атмосфері можна отримувати більше задоволення від процесу спілкування з дітьми.
Інша вчителька — Марія Голиц. Родом із Тернопільщини, вона є вчителем англійської мови за фахом, а у Фредеріктоні працює за сумісництвом у школі на заміні та в Мультикультурній асоціації. Марія допомагає із проведенням уроків та підготовкою матеріалів і заходів, організацією приміщення.
Третьою вчителькою є Вікторія Банік, яка навчає дітей співу й допомагає з підготовкою та проведенням свят. Вікторія народилася у Миколаєві що на Львівщині, згодом іммігрувала до Ізраїлю, а потім до Канади. Хоча за фахом вона перукар, проте дуже любить співати, самотужки опанувала гітару, ще зі школи завжди брала участь у різних концертних заходах, а зараз виступає на мультикультурних концертах від української громади Фредеріктона.
З організацією ми розібрались, а от як зацікавити дітей? Чи можна ефективно поєднувати основну та суботню школи?
Без сумніву, це закономірно, що зараз ми, батьки й вчителі, найбільше розуміємо сенс існування школи та тішимося нею, але сподіваємося, що з часом діти теж оцінять можливість спілкуватися з ровесниками, для яких рідна мова — українська. Трапляється, що діти в суботу зранку не хочуть нікуди йти, або їм некомфортно у середовищі, де вони не можуть спілкуватися рідною їм мовою. Наразі деяким дітям важко спілкуватися українською, декому важко вивчити вірш, тому доводиться вигадувати різні форми стимулювання їхнього інтересу, наприклад смачний перекусок наприкінці уроку. Думаю, що найдієвішими стимулами для дітей молодшого віку тут є гра, легкість, невимушеність, можливість знайти друзів. Щодо підлітків, то в них може бути інша мотивація, але таких у нас поки немає.
Щодо поєднання навчання в загальноосвітній та суботній школі можу говорити тільки гіпотетично, бо не працюю в канадській школі. Якщо дитина перевантажена, вона може сприймати українську школу як додаткове важке завдання, що забирає в неї час на відпочинок. Водночас батьки можуть допомогти дитині побачити зв’язок і переваги, які потенційно існують: скажімо, коли потрібно підготувати розповідь чи завдання про якусь країну, культуру, якусь пісню чи навіть саморобку, тоді завдання, які виконуються в українській школі, можуть бути готовими проектами для загальноосвітньої школи.
|Водночас у інших містах Нью-Брансвіка виникла потреба в місцевих осередках: у Фредеріктоні, Сент-Джоні. До речі, усі ці осередки мають власні сторінки у Фейсбуці, тому навіть без формальної організації є змога активно спілкуватися та стежити за різними заходами.
Насамкінець, чим особлива громада Нью-Брансвіка? Який захід громади запам’ятався найбільше?
У всій нашій провінції немає жодної української церкви. Донедавна єдиною українською організацією, заснованою 1975 року, був Український клуб Монктона. Моя родина приєдналася до клубу 2012 року, ми зустрічалися відсвяткувати українське Різдво, Великдень, День незалежності. Зараз у зв’язку із суттєвим збільшенням кількості членів, зокрема за рахунок молодих родин, які нещодавно приїхали з України, зросла кількість заходів та ініціатив, які вони пропонують. Водночас у інших містах Нью-Брансвіка виникла потреба в місцевих осередках: у Фредеріктоні, Сент-Джоні. До речі, усі ці осередки мають власні сторінки у Фейсбуці, тому навіть без формальної організації є змога активно спілкуватися та стежити за різними заходами.
Найцікавішою подією для мене була та, яку ми самі провели зусиллями нашої школи. На завершення першого семестру ми підготували Свято Миколая та Різдва, до якого діти мали вивчити вірші, пісню про Миколая та колядку. На це свято ми запросили батьків та друзів, і воно перетворилося на велику нагоду для українців Фредеріктона зібратися разом, відсвяткувати свята, послухати наших дітей, тому це свято було важливою подією не тільки для нашої школи, а й для громади міста.
